"Шмушкович проти України" - обмеження проведення мирних зібрань не може регулюватись указом Президії Верховної Ради СРСР 1988 р. (стаття 11 Конвенції, Заява № 3276/10, від 14 листопада 2013 р.)

02
04.18

Фабула судового акту: В 2009 р. заявник провів мирне зібрання (пікет) в Одесі, попередньо повідомивши про це мера м. Одеса та начальника Приморського районного відділу міліції Одеського міського управління ГУМВС в Одеській області.

Одеська міська рада повідомила заявника про незаконність такого мирного зібрання з посиланням на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (далі – Указ 1988 року); на думку органу, заява про проведення мітингу мала подаватися не пізніше, ніж за десять днів до проведення заходу.

В результаті пікет відбувся, однак заявника було притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення статті 185-1 КУпАП України. Районний суд встановив, що заявник порушив громадський порядок, завчасно не повідомивши Одеську міську раду про організований ним пікет. Апеляційний суд Одеської області залишив рішення суду першої інстанції без змін.

У Скарзі до ЄСПЛ заявник стверджував, що у законодавстві України відсутні чіткі і передбачувані положення у сфері свободи зібрань. Статтею 92 Конституції передбачено, що гарантії прав людини регулюються виключно законами, а статтею 39 Конституції передбачено, що обмеження права на мирні збори можуть встановлюватися лише законом, тоді як Указ 1988 року не є законом України.

Уряд України стверджував, що втручання судів у право на мирні зібрання заявника було виправданим, «передбачене законом», а обмеження права заявника на свободу зібрання переслідувало законну ціль захисту прав та свобод інших осіб і було необхідним з огляду на те, що пікет відбувався на території, через яку кожного дня проходило багато людей.

Суд повторює, що вислів «встановлено законом» у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість – за необхідності шляхом надання відповідної інформації передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може спричинити його дія

ЄСПЛ зазначив, що штраф було накладено на підставі ст. 185-1 КУпАП, якою передбачається покарання за порушення порядку організації та проведення демонстрацій. Таким чином, втручання здійснювалось на основі національного законодавства.

Хоча ЄСПЛ погодився з тим, що державі може знадобитися певний час для прийняття законодавчих актів протягом перехідного періоду, він не може погодитися з тим, що затримка у понад двадцять років є виправданою, особливо коли йдеться про таке фундаментальне право як свобода мирних зібрань. Таким чином, втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було встановлено законом

Дійшовши висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не передбачалося законом, Суду не потрібно з’ясовувати, чи було виконано інші дві вимоги (легітимна ціль та необхідність втручання), визначені пунктом 2 статті 11 Конвенції.

 

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ШМУШКОВИЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ШМУШКОВИЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF SHMUSHKOVYCH v. UKRAINE)

(Заява № 3276/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

14 листопада 2013 року

ОСТАТОЧНЕ

14/02/2014

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Шмушкович проти України»

Європейський суд з прав людини (П'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger),Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),Хелена Єдерблом (Helena Jäderblom),Алеш Пейхал (Aleš Pejchal),Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk),суддяad hocта Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek),Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 жовтня 2013 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

.  Справу було розпочато за заявою (№ 3276/10), яку 11 січня 2010 року подав проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Михайло Володимирович Шмушкович (далі – заявник).

.  Заявника, якому була надана юридична допомога, представляв пан В.М. Яворський, юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі – Уряд) на останніх етапах провадження представляв його Уповноважений, пан Н. Кульчицький, з Міністерства юстиції України.

.  Заявник стверджував, що заборона організованого ним мирного зібрання була незаконною та непропорційною, а також що судове рішення у справі щодо нього не було проголошено публічно.

.   8 грудня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. Пані Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду). Голова Палати вирішив призначити пана Станіслава Шевчука для участі у засіданні в якості суддіad hoc(підпункт «b» пункту 1 правила 29 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

.  Заявник народився у 1979 році та проживає у м. Одеса.

.  Заявник є віце-президентом громадської молодіжної організації «Зеленка» (далі – «Зеленка») та депутатом Одеської міської ради.

.   17 березня 2009 року заявник, діючи від імені «Зеленки», повідомив мера м. Одеса та начальника Приморського районного відділу міліції Одеського міського управління ГУМВС в Одеській області про намір організації провести 19 березня 2009 року, з 11 год до 13 год мирне зібрання (пікет) перед будівлею Одеської міськради. Вказаною метою зібрання було повідомлення про вимогу завершити будівництво житлових будинків, замовником якого було Управління капітального будівництва Одеської міської ради.

.  У відповідь листом від тієї ж дати Одеська міська рада повідомила заявника про те, що проведення пікету після попередження у такий короткий строк буде вважатися незаконним. У листі зазначалося, що на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (далі – Указ 1988 року – див. пункт 18 нижче) заява про проведення мітингу мала подаватися не пізніше, ніж за десять днів до проведення відповідного мітингу. Вона також зазначила, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року (див. пункт 20 нижче) постановив, що організатори мирних зібрань повинні заздалегідь сповіщати органи влади про свій намір проводити мітинг. Також зазначалося, що в Україні ще не було введено у дію закон щодо реалізації права на свободу мирних зборів, а Указ 1988 року досі залишається чинним. Заявнику також було повідомлено, що несвоєчасне сповіщення про пікет може вважатися порушенням порядку проведення мітингів відповідно до пункту 2 Указу 1988 року, а відповідальна за це особа несе адміністративну відповідальність за статтею 1851Кодексу про адміністративні правопорушення України (далі – КУпАП).

.  Пікет відбувся, як і було заплановано, з 11 год до 13 год 19 березня 2009 року. Як стверджує заявник, пікет був мирним і участь в ньому взяло небагато людей. У звіті міліції за той же день зазначалося, що у пікеті взяли участь близько 250 осіб і порушень громадського порядку не було.

.   4 квітня 2009 року працівник Приморського районного відділу міліції Одеського міського управління ГУМВС в Одеській області у присутності заявника склав протокол про адміністративне правопорушення, в якому зазначалося, що 19 березня 2009 року заявник організував та провів пікет у порушення статті 1851КУпАП та рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року. Заявник підписав протокол, зробивши примітку про те, що він вважає свої дії законними. Протокол було передано до суду.

.   15 травня 2009 року Приморський районний суд м. Одеси (далі – районний суд) розглянув справу заявника. Згідно з протоколом судового засідання, наданим Урядом, допит проводився з 13 год 24 хв до 13 год 34 хв. Після цього суддя видалився до нарадчої кімнати. О 14 год 27 хв суддя публічно проголосив рішення та о 14 год 32 хв закрив судове засідання. Як стверджує Уряд, повний текст рішення було оголошено публічно і через три години секретар суду передав представнику заявника друковану копію рішення. Як стверджує заявник, рішення не було проголошено публічно, а передано його представникові у письмовій формі через три години після закінчення судового засідання.

.  У своєму рішенні районний суд встановив, що заявник порушив громадський порядок, завчасно не повідомивши Одеську міську раду про організований ним пікет. Суд визнав заявника винним у порушенні порядку організації та проведення мітингів та демонстрацій і оштрафував його на 170 грн (17 євро). Суд, зокрема, постановив, що заявник порушив статтю 1851КУпАП, тому що не виконав вимогу про сповіщення за десять днів. Суд обґрунтував свої висновки Указом 1988 року, яким передбачався обов'язок подання до відповідного органу влади заяви про проведення зібрання щонайменше за десять днів до цього. Суд також посилався на рішення Конституційного Суду України та зазначив, що точні строки сповіщення підлягають врегулюванню законом. Він також зазначав, що Указ 1988 року був чинним в Україні згідно з Постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» (див. пункт 19 нижче). Суд також вказав на той факт, що міськрада повідомила заявника про те, що повідомлення, яке він подав, буде вважатися таким, що суперечить вимогам законодавства, і його було попереджено про можливу адміністративну відповідальність.

.   25 травня 2009 року заявник оскаржив це рішення. Він стверджував, що Указ 1988 року, на який посилався у своєму рішенні суд першої інстанції, не був дійсним та суперечив Конституції. Зокрема, він зазначив, що Указом 1988 року передбачалося, що особи, які бажають провести мирне зібрання, мають отримати дозвіл, тоді як Конституцією передбачено, що органи влади необхідно лише повідомити про намір провести таке зібрання. Більш того, статтею 92 Конституції передбачалося, що гарантії прав людини мають регулюватися виключно законами, а статтею 39 Конституції  встановлено, що обмеження права на мирні зібрання можуть встановлюватися лише закономіУказ 1988 року не має статусу закону України. Він також зазначив, що на час проведення пікету не було жодного судового рішення, яким би цей пікет заборонявся, як того вимагає стаття 39 Конституції. Заявник також стверджував, що його покарання суперечило статті 11 Конвенції і воно не було необхідним, оскільки пікет був мирним і не порушував громадський порядок. Насамкінець, він скаржився на те, що рішення, про яке йдеться, не було проголошено публічно, що суперечило статті 285 Кодексу про адміністративні порушення України (див. пункт 17 нижче) та пункту 1 статті 6 Конвенції.

.   16 липня 2009 року апеляційний суд Одеської області, розглядаючи справу у присутності заявника та його представника, залишив рішення суду першої інстанції без змін. В ухвалі суду містився стислий виклад фактів справи, наводилися аргументи заявника та аналіз відповідного законодавства, що співпадав з аналізом, наведеним рішенням суду першої інстанції. Щодо аргументу заявника про те, що у його покаранні не було потреби, суд зазначив, що заявника покарали не за порушення порядку проведення зібрання, а за порушення встановленого порядку його організації. Проте суд не розглядав скаргу заявника на те, що рішення суду першої інстанції не було проголошено публічно.

.  Заявник не сплатив штраф.

II.  ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A.  Конституція України

.  У відповідних положеннях Конституції зазначено таке:

Стаття 22

«Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.»

Стаття 39

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Стаття 92

«Виключно законами України визначаються:

(1)  права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина...»

Розділ XV

Перехідні положення

«1.  Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України...»

B.  Кодекс України про адміністративні правопорушення України (КУпАП)

.  У відповідних частинах положень Кодексу зазначено таке:

Стаття 1851

Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій

«Порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій тягне за собою попередження або накладення штрафу від десяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення або організатором зборів, мітингу, вуличного походу, демонстрації, тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб..»

Стаття 285

Оголошення постанови по справі про адміністративне правопорушення і вручення копії постанови

«Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її винесено ...»

C.  Указ Президії Верховної РадиСРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (Указ 1988 року)

.  Указом встановлено порядок подання заяви та отримання надання дозволу на організацію та проведення зборів, мітингів, вуличних походів та демонстрацій. Указом, зокрема, передбачається:

«Конституція СРСР  відповідно  до  інтересів  народу і з метою зміцнення та розвитку  соціалістичного  ладу  гарантує  громадянам СРСР  свободи зборів,  мітингів,  вуличних походів і демонстрацій. Здійснення цих політичних свобод забезпечується наданням  трудящим та  їх  організаціям громадських будинків,  вулиць,  площ та інших місць...

1.  Про  проведення  зборів,  мітингу,  вуличного  походу  або демонстрації  робиться  заява  у  виконавчий  комітет  відповідної місцевої Ради народних депутатів...

2.  Заява про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації подається в письмовій формі не пізніш  як  за  десять днів до намічуваної дати їх проведення...

3.  Виконавчий комітет Ради народних депутатів розглядає заяву і повідомляє уповноваженим (організаторам) про прийняте рішення не пізніш  як за п'ять днів до часу проведення заходу,  зазначеного в заяві...

6.  Виконавчий  комітет  Ради  народних  депутатів   забороняє збори,  мітинг,  вуличний  похід  або демонстрацію, якщо мета їх проведення суперечить Конституції  СРСР, конституціям союзних і автономних республік або загрожує громадському порядку і безпеці громадян.»

D.  Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР»

.  Постановою, зокрема, передбачено:

« ... до прийняття відповідних  актів  законодавства України на території республіки застосовуються акти  законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції   і  законам України.»

E.  Національна практика

1.  Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року у справі про завчасне сповіщення про мирне зібрання

.  У своєму рішенні Конституційний Суд України, зокрема, постановив:

«1.  ... Міністерство внутрішніх справ України звернулося до  Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення  положення  частини першої  статті  39  Конституції  України  про  завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого  самоврядування  про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій.

У конституційному поданні зазначається, що відповідно до статті 39 Конституції  України  громадяни  мають  право  збиратися мирно,   без   зброї   і   проводити  збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких  завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Разом з тим наголошується, що конкретного строку, протягом  якого необхідно сповістити органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування про проведення зазначених  акцій, чинним законодавством України не встановлено...

... Конституційний Суд України вирішив:

1.  Положення частини першої статті 39 Конституції України щодо завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в аспекті конституційного  подання  треба розуміти так, що організатори таких мирних зібрань мають  сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь,  тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої  влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.

Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання...»

2.  Довідка Вищого адміністративного суду України щодо вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами законодавства під час розгляду та вирішення впродовж 2010 – 2011 років справ стосовно реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо) за квітень 2012 року.

.  ПостановоюПленуму Вищого адміністративного суду Українивід 21 травня 2012 року№ 6 цю довідку було доведено до відома суддів адміністративних судів.У довідці, зокрема,зазначалося:

«...У судовій практиці під час вирішення справ щодо обмеження в правах на мирні зібрання мають місце випадки застосування Порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, встановленого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». Такий підхід судів є помилковим.

Оскільки норми цього Указу встановлюють дозвільний (реєстраційний) порядок проведення мирних зібрань та надають право органам влади та місцевого самоврядування заборонити їх проведення, у той час як норми Конституції України передбачають повідомний порядок проведення зібрань (шляхом сповіщення органів влади) та надають повноваження заборонити проведення мирного зібрання тільки суду, зазначений акт не підлягає застосуванню судами під час вирішення судами справ розглядуваної категорії...»

3.  Рішення адміністративних судів

.  У рішенні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2007 року у справі за позовом С. до виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради щодо ухвалення правил проведення масових заходів у м. Дніпропетровськ, суд серед іншого постановив, що порядок реалізації права на свободу зібрання та порядок і підстави для обмеження цього права не врегульовані законодавством України, а тому рада не має підстав для ухвалення оскаржуваних правил, які порушують права громадян.

.  В іншій справі Окружний адміністративний суд м. Києва у своєму рішенні від 29 листопада 2011 року обмежив право кількох неурядових організацій та приватних осіб на проведення демонстрації, зокрема, у зв'язку з неінформуванням ними Київської міської державної адміністрації про свій намір за десять днів. Суд посилався на Указ 1988 року. Учасники провадження оскаржили це рішення. 16 травня 2012 року Київський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції. У своєму рішенні апеляційний суд зазначив, що Указ 1988 року суперечить Конституції України, оскільки він вимагає від організаторів отримання дозволу на проведення демонстрації та дозволяє органам виконавчої влади забороняти такий захід, натомість стаття 39 Конституції України передбачає, що органи влади лише повідомляються про заплановану демонстрацію, і лише судові органи мають право встановлювати обмеження на її організацію. Апеляційний суд також зазначив, що у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року (див. пункт 20 вище) Конституційний Суд України не посилався на Указ 1988 року як на нормативний акт, що підлягає застосовуванню в Україні до правовідносин, про які йдеться. Суд також зазначив, що у матеріалах справи не було жодних документів, які б свідчили, що повідомлення про демонстрацію, подане менше ніж за 10 днів, не дозволяло міліції забезпечити громадський порядок під час демонстрації, і що проведення такого заходу могло створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров'ю населення або правам і свободам інших людей. Він дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції було несумісним зі статтею 39 Конституції та статтею 11 Конвенції.

.  В іншій справі Київський апеляційний адміністративний суд  своїм рішенням від 11 жовтня 2012 року скасував рішення Окружного адміністративного суду м. Києва, яким за поданням Державної адміністрації м. Києва обмежувалася свобода мирних зібрань низки політичних та громадських організацій. У своєму рішенні Київський апеляційний адміністративний суд зазначав, що при вирішенні справи суд першої інстанції брав до уваги положення Указу 1988 року, тоді як з 1996 року питання проведення мирних зібрань регулюється Конституцією. Суд також стверджував, що Указ 1988 року суперечить Конституції, оскільки ним передбачається порядок отримання дозволу на проведення демонстрації, і що Указ стосувався проведення таких заходів у неіснуючій країні (СРСР), регулював відносини між громадянами СРСР та виконавчими комітетами Рад народних депутатів, а також розглядав демонстрації  на основі їхньої сумісності з Конституцією СРСР, конституціями союзних та автономних республік, тобто з неіснуючими конституціями неіснуючих суб'єктів. Суд також зазначав, що згідно з Конституцією України права та свободи людини, а також відповідні гарантії можуть визначатися лише законами України.

F.  Інше відповідне міжнародне та національне законодавство та практика

.  Інше відповідне національне законодавство та практика, а також відповідні міжнародні документи наведено у рішенні від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine)(заява № 20372/11, пп. 26, 32, 33 та 38-43).

ПРАВО

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ

.  Заявник скаржився за статтею 11 Конвенції на те, що держава незаконно втрутилася в його право на свободу мирних зібрань, оштрафувавши його за сповіщення про пікет, який він організував, подане з порушенням відведеного строку. Він стверджував, що таке втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.

«1.  Кожен має право на свободу мирних зібрань ...

2.  Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб...»

A.  Прийнятність

.  Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає. що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

1.  Доводи сторін провадження

.  Заявник стверджував, що у законодавстві України  відсутні чіткі і передбачувані положення у сфері свободи зібрань. Судова практика є непослідовною: деякі суди застосовували Указ 1988 року, тоді як інші – ні, вважаючи, що Указ не є чинним та суперечить Конституції. Він посилався на приклади рішень, постановлених національним судами (див. пункти 22 та 23 вище), у яких суди встановили, що національним законодавством не врегульовано порядок організації та проведення мирних зібрань. Він зазначав, що Указом 1988 року передбачалося, що особи, які бажають провести мирне зібрання, мали отримати дозвіл, тоді як Конституцією передбачається лише завчасне сповіщення органів влади про намір провести таке зібрання. Тому не можна сказати, що Указ доповнює конституційні положення щодо свободи зібрань, оскільки він явно їм суперечить. Більше того, статтею 92 Конституції передбачено, що гарантії прав людини регулюються виключно зак