ВСУ: Умисне приховування обставин справи сторонами чи недогледів суд?(ВСУ у справі № 6-2751цс16 від 4 жовтня 2017р.)

05
02.18

Фабула судового акту: За свою практику Верховний Суд України (далі – «ВС України»), видав немало правових позицій з найрізноманітніших питань. Деякі з них видаються досить спірними, а деякі навпаки – досить слушними. Власне, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ (суд касаційної інстанції до зміни цивільного процесуального кодексу України від 15.12.2017 року) та суди апеляційної інстанції, також за період своєї діяльності також ухвалив чимало спірних рішень. Проте як виявилось, суди і досі роблять типові помилки. Мова йдеться про постанову ВС України № 6-2751цс16 від 04.10.2017 року (справа № 349/1443/15-ц).

В 2008 році між банком та відповідачами було укладено кредитний договір з умовою повного розрахунку до 28.09.2019 року, відповідач1 - основний боржник, відповідач2 - поручитель. 21.04.2010 року було ухвалено рішення, яким з відповідачів солідарно стягнуто заборгованість станом на 13.08.2009 року. Рішення було виконане 10.05.2012 року, в зв’язку з розстрочкою виконання. Банк звернувся до суду в листопаді 2015 року, для стягнення з відповідачів коштів по статті 625 Цивільного кодексу України (далі – «ЦК України»), а саме інфляційних нарахувань та 3 % річних за період з 16 серпня 2009 року по 21 вересня 2015 року, та додаткових стягнень по договору.

Цікавою та показовою є дана справа, зважаючи на фактичне підтвердження існування так званої «презумпції правоти банку».

В контексті зазначеної справи, суди вищих інстанцій фактично не перевірили доводів відповідача, в зв’язку з чим не застосували строк позовної давності, про який заявляв основний боржник (не встановивши з якого моменту має починатись відлік). А суд першої інстанції жодного слова не зазначив про строк позовної давності, коли відмовив позивачу в позовних вимогах, з підстави необґрунтованості позову. В текстах рішень апеляційної та касаційної інстанції, є зноска на ще одне рішення суду першої інстанції, з того ж самого питання (підстав, вимог), з якого було подано позов в 2015 році, різниця лише в сумах позову. І зазначене рішення суду від 2013 року (справа № 349/846/13-ц), апеляційна інстанція в подальшому скасувала та повністю відмовила в позовних вимогах. Подальшого оскарження не було.

Тобто фактично позивач хоче повторно спромогтись стягнути кошти, у стягненні яких йому раніше було відмовлено, що заборонено ЦПК України. Фактично спостерігається умисне приховування позивачем обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Однак, не зрозуміло залишається чому відповідача не акцентували увагу на наявності ухвали апеляційного суду, якою вже відмовлено позивачу у задоволенні позовних вимог з тих самих підстав до тих самих осіб. Хоча можливо, що і суд просто не звернув увагу на ці обставини при дослідженні матеріалів справи.

Подібна ситуація спостерігається в постановах ВС України №6-1199цс16 та №6-1414цс17, де також попередньо були винесені судові рішення, які стосувались нових справ.

Правовий висновок ВСУ у справі № 6-2751цс16: Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення.

Оскільки строк дії кредитного договору закінчився 25 серпня 2009 року, судове рішення від 21 квітня 2010 року про стягнення кредитної заборгованості з боржника виконано в повному обсязі 10 травня 2012 року, то відповідно до вимог вищезазначених норм права кредитодавець мав право в межах строку позовної давності на стягнення процентів за користування кредитними коштами до остаточного виконання вказаного судового рішення.

Отже суди у справі яка переглядається дійшли помилкового висновку про стягнення заборгованості за кредитним договором за період з 16 серпня 2009 року по 21 вересня 2015 року.

                                                                                                          

                                                                                           П О С Т А Н О В А

                                                                                           ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 

4 жовтня 2017 року                                                                                     м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

Лященко Н.П.,

 

 

суддів:

Гуменюка В.І.,

Охрімчук Л.І.,

Сімоненко В.М.,

 

 

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2015 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі − ПАТ КБ «Приватбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором

ПАТ КБ «Приватбанк» зазначало, що 7 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 4 тис. 500 доларів США з кінцевим строком погашення 25 серпня 2009 року. Позивач умови кредитного договору виконав та надав кредит.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 7 березня 2008 року було укладено договір поруки за умовами якого остання поручилась перед банком за виконання зобов’язань боржника за кредитним договором.

У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 обов’язків за кредитним договором станом на 21 вересня 2015 року виникла заборгованість в розмірі 5 тис. 331 долар США 8 центів, з яких 1 346 доларів США 55 центів – заборгованість за кредитом, а 3 984 долари США 53 центи – по процентам за користування кредитом.

З урахуванням рішення Рогатинського районного суду від 21 квітня 2010 року, яким було стягнуто з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 тис. 21 долар США, банк просив стягнути солідарно з відповідачів 3 тис. 309 доларів США 75 центів заборгованості по процентах, 11 доларів США 55 центів штрафу (фіксована частина), 165 доларів США 49 центів штрафу (процентна складова), а всього 3 тис. 486 доларів США 79 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) складає 75 тис. 452 грн 2 коп.

Рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 24 грудня 2015 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 7 березня 2008 року у розмірі 2 тис. 321 долар США 28 центів за період з 16 серпня 2009 року по 21 вересня 2015 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня, 11 листопада 2011 року, постанови Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року та 6 червня 2012 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 7 березня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 4 тис. 500 доларів США з кінцевим строком погашення не пізніше 28 вересня 2009 року.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 7 березня 2008 року було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_2 поручилася перед банком за виконання зобов’язань ОСОБА_1.

У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору, рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 16 тис. 029 грн 3 коп. станом 13 серпня 2009 року, в тому числі – 2 тис. 201 долар США 99 центів – заборгованість по тілу кредиту.

Рішення набрало законної сили та звернуто до виконання.

Ухвалою цього ж суду від 30 липня 2010 року розстрочено виконання вказаного рішення терміном на один рік шість місяців до повного погашення боргу в рівних частинах зі сплатою кожного місяця суми 906 грн 7 коп.

Постановою старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рогатинського районного управління юстиції ОСОБА_3 від 10 травня 2012 року виконавче провадження у даній справі закінчено з підстав повного фактичного виконання рішення.

Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов, виходив з наявності підстав для застосування до спірних правовідносин статті 625 ЦК України.

Разом з тим в судових рішеннях, на які в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання та отримання компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого.

Зобов’язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватися належним чином у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України).

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняються на підставах, встановлених договором або законом, зокрема виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення.

Оскільки строк дії кредитного договору закінчився 25 серпня 2009 року, судове рішення від 21 квітня 2010 року про стягнення кредитної заборгованості з боржника виконано в повному обсязі 10 травня 2012 року, то відповідно до вимог вищезазначених норм права кредитодавець мав право в межах строку позовної давності на стягнення процентів за користування кредитними коштами до остаточного виконання вказаного судового рішення.

Отже суди у справі яка переглядається дійшли помилкового висновку про стягнення заборгованості за кредитним договором за період з 16 серпня 2009 року по 21 вересня 2015 року.

Оскільки неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції, який відмовляючи в задоволенні позову виходив з недоведеності обставин, якими обґрунтовувались вимоги, залишивши також поза увагою вищезазначені вимоги закону.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 березня 2016 року та рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 24 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.http://protokol.com.ua/ru/umisne_prihovuvannya_obstavin_spravi_storonami_chi_nedoglediv_sud_istochnik_materiala_internet_resurs_protokol_http_protokol_com_ua_ru_cabinet_262763_articles/